З виходом Київського воєводства зі складу Великого князівства Литовського після Люблінської унії 1569 р. замок позбувся частини своїх земель і доходів. Також після унії на київські землі рушила купа шляхтичів, що отримували тут землі.

Угіддя та озера київського замку починають активно здаватися намісниками воєводи в оренду, доходи від якої безслідно зникають серед нових можновладців. Посада воєводи стала довічним титулом, який міг свої обов’язки перекладати на заступників.

Костянтин Іванович Острозький

Одним з таких воєвод був князь Костянтин-Василь Острозький, син славетного полководця Костянтина Івановича Острозького, похованого в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, він з 1559 році став київським воєводою і зберігав за собою цю посаду до самої смерті 1608 р. Завдяки вдалому шлюбу він швидко розбагатів і був наближений до двору. Заточивши свою сестру Галшку в монастирі й заборонивши їй виходити заміж, він після її смерті отримав всі родові маєтки Острозьких, розкидані по Волинському і Руському (Галичина) воєводствам Речі Посполитої.

Використовуючи їх матеріальний потенціал і посаду київського воєводи, він різними способами зміг придбати ще й великі маєтки у Київському та Брацлавському воєводствах, ставши одним з некоронованих королів України. Його політична роль помітно зросла за правління польського короля Сигізмунда III (1587-1632), що знаходився під впливом єзуїтів і став головним провідником контрреформації в Європі.

Король вів активну боротьбу з протестантами, що мали сильні позиції в литовських і білоруських землях, і готував об’єднання (унію) православної і католицької церков в Україні. Для реалізації плану церковної унії Сигізмунду III, владу якого істотно обмежував сейм, аж до права шляхти оголошувати збройне повстання проти короля, потрібні були союзники в середовищі православних.

До цього часу Острозький залишився єдиним великим православним магнатом в королівстві. Авторитет Острозького серед православних Речі Посполитої був дуже високий не тільки через його багатство і владу, але і завдяки підтримці церкви, а також просвітницькій діяльності. Князь заснував Академію у своїй резиденції в Острозі, відкрив друкарню для видання церковно-службової літератури і кілька шкіл. Проте пізніше він охолов і навіть використовував загони бунтівного Северина Наливайка для нападів на прихильників унії.

Замкова гора Києва у ХVII ст.

Фінансово та політично незалежний Острозький спокійно ігнорував накази сейму з укріплення київського замку.

До того ж у нього були особисті причини не любити Київ. Ймовірно, владного князя дратували незалежні міщани з Подолу, які користувалися магдебурзьким правом, мали виборний орган самоврядування – магістрат, не були підсудні воєводі. Острозький тримався якнайдалі від Києва і навіть щорічні з’їзди шляхти воєводства переніс до Житомира.

Під час приїздів до Києва воєвода зупинявся у власному будинку, а не в замку. Більше того, воєвода крізь пальці дивився на появу під Києвом повстанських загонів спочатку Криштофа Косинського, а потім і Наливайка. Перший був особистим ворогом князя.

Причина, що підштовхнула дрібного шляхтича Косинського до організації повстання, була та ж, що згодом у Богдана Хмельницького, – його невеликий маєток на Черкащині забрав всесильний воєвода Острозький. Коли в 1592 р. Косинський рушив з повстанцями на Київ, то князь сподівався, що міщани і козацький гетьман винищать один одного. Але цього не сталося.

Легко подолавши млявий опір гарнізону замку загальною чисельністю в 200 осіб, Косинський взяв його і вивіз звідти гармати і порох.

Родовід князів Острозьких

Майже та ж ситуація повторилася і через чотири роки, коли в лютому-березня 1596 р. до Києва стали стікатися загони повсталих селян і козаків під керівництвом Северина Наливайка, гетьмана Григорія Лободи та Матвія Шаули.

Судячи з листа Жолкевського, опір киян звівся лише до приховування човнів, необхідних для переправи повстанців на лівий берег Дніпра. Городян цілком можна було зрозуміти, козаки не збиралися, та й не могли, повернути їм човна. У результаті такого ставлення до замку, його стан був вкрай поганим про що свідчать спогади М. Груневега і Р. Гейденштейна. Всі суперечки довкола замку вирішила блискавка, що потрапила у фортецю та спричинила пожежу на початку XVII ст. 

Вперше про пожежу йдеться в грамоті Сигізмунда III киянам, в якій він милостиво дозволив городянам відбудувати замок за свої кошти, гарантуючи, що в майбутньому це не стане їх постійним обов’язком. Грамота датується березнем 1605 р. І звідки взимку взятися грозі? Наступна пожежа, за повідомленням хронічки Межигірського монастиря, сталась 18 червня 1608 р. Швидше за все, що під час жодної з пожеж замок не згорів повністю.

До такого висновку підштовхує і той факт, що замок вцілів у двох найсильніших пожежах, що сталися на Подолі в 1638 р. і в 1651 р., коли Київ зайняли литовські війська гетьмана Януша Радзивіла.

Україна - це ми!